Генеалог – поняття визначення та історія виникнення

Іноді зустрічаються слова, які близькі за звучанням, але дуже різні за значенням. Таким прикладом є генеалог, якого деякі, чомусь, плутають з гінекологом, генетиком.

Генеалог – це фахівець, як правило історик, який займається дослідженням родинних зв’язків, родоводом.

Генеалогія — наука (дав.-гр. γενεαλογία — «родовід», що дослівно перекладається як: дав.-гр. γενεά — «сім’я», дав.-гр. λόγος — «наука»)

Це — допоміжна історична дисципліна, яка вивчає походження родів, окремих родин і осіб, виявлення їхніх родинних зв’язків і фактів біографії. Відомості, які надає генеалогія і, допомагають вивчати політичну історію, майнові, соціальні та правові стосунки, місце та роль певних родів та осіб у подіях окремих епох та країн. Ці дані сприяють дослідженню демографічних процесів та соціально-психологічних аспектів людських взаємин. Генеалогія використовує всі пам’ятки, пов’язані з людською діяльністю. Їх поділяють на речові та усні. За змістом виділяють дві групи джерел: генеалогічні (родовідні розписи й книги) та генеалогічні дерева, таблиці та джерела для складання родоводу, до яких належать всі ін. джерела, що зосереджують інформацію про людину, її життя та оточення.

Історія виникнення

Витоки генеалогії сягають стародавніх часів. Ще первісним людям були характерні етногенетичні перекази. Завдяки становленню станового суспільства, набула розквіту практична генеалогія. ЇЇ головним покликанням було обгрунтування прав окремих прошарків суспільства на владу та привілеї.

Генеалогічні дослідження знаходимо у біблійних легендах, давньогрецьких міфах, працях античних авторів та у переказах Давнього Сходу. Але найбільшого розквіту практична генеалогія набула у середні віки. У цей час розробляються форми фіксації генеалогією матеріалу, створюються родовідні книжки («Книга відвідувань герольдів» (1-ша пол. 16 ст.) – у Великій Британії, «Государів родословець» (1555), «Оксамитова книга» (1682 – у Росії), виникають державні інституції (Суд про герби Франції (1615) – у Франції; Палата родовідних справ (1682), геральдмейстерська контора (1722), герольдія (1763 – у Росії та ін.), покликані юридично затвердити родоводи шляхетних верств.

Приблизно у 17-18 ст., в Західній Європі пробуджується теоретичний інтерес до генеалогії і вона перетворюється в наукову дисципліну. Цей процес пов’язаний з діяльністю таких учених, як А. Дюшен (Duchesne), П. Ансельм (Anselme), родина Озье (Hozier) та ін. – у Франції, В. Дагдейл (Dugdale) – у Великій Британії, Н. Ріттерсгаузен (Rittershausen), Ф.-Я. Шпенер (Spener), Я.-В. Імхоф (Imhof), Й.-Х. Ґаттерер (Gatterer), Й.-А. Вілль (Will) та ін. – у Німеччині. Наприкінці 18 ст. в європейських країнах починається викладання генеалогії, з’являються підручники та посібники, видаються довідкові видання з генеалогії аристократичних родів («Готський альманах»: німецькою мовою – «Gothaisches genealogisches Hofkalender» – та французською мовою – «Almanach de Gotha»). У серед. 19 століття почали з’являтися праці, присвячені й іншим соціальним прошаркам суспільства. Поступ у розвитку суспільних наук забезпечив використання суто наукових методів у генеалогічних дослідженнях. Засновані в европейських країнах у 19–20 столітті генеалогічні сприяють подальшому розвиткові генеалогії. Значний внесок у розвиток генеалогії кін. 19 – 1-ї пол. 20 ст. зробили німецький дослідник О.Лоренц (Lorenz) та австрійський – О.Форст-Баттагліа (Forst-Battaglia). У Росії становлення наукової генеалогії датується 2-ю пол. 18 ст. – 1-ю пол. 19 ст., а розквіт на 2-гу пол. 19 – поч. 20 ст. Його пов’язують з іменами О. Лобанова-Ростовського, книги П. Долгорукова, В. Руммеля, та ін. Згодом виникають генеалогічні товариства, серед яких, Російське генеалогічне товариство в Санкт-Петербурзі, 1898; Історико-родовідне товариство в Москві, 1905. З 1906 року в Московському археологічному інституті починається викладання генеалогії як наукової дисципліни.

Українська генеалогічна традиція сягає часів Київської Русі. За литовської та польської доби практичній генеалогії приділялася значна увага при дворах українських князівських родів (Острозькі, Вишневецькі та ін.). Велися також генеалогічні дослідження і шляхетських родів (твори Й. Єрлича). За часів російського царату відбувався процес перетворення козацько-старшинської еліти на дворянство Російської імперії. Російська герольдія переглядала генеалогічні матеріали українських козацько-старшинських і шляхетських родів з метою затвердження в російському дворянстві та внесення до губернських родовідних книг. Це викликало пожвавлення генеалогічних пошуків в Україні (генеалогічні записки Я. Марковича, Д. Мазаракі та ін.). Але основною проблемою цього етапу розвитку української генеалогії стало з’ясування походження козацької старшини та її старовинних шляхетських прав (Г. Полетика, В. Полетика, А. Чепа та ін.). Становлення наукової української генеалогії припадає на середину – 2-гу пол. 19 ст. Першою роботою такого ґатунку треба визнати «Историческую и статистическую записку о дворянском сословии и дворянских имуществах Черниговской губернии» (1841) історика О.М. Марковича. Генеалогічними дослідженнями в Україні займалися М. Максимович, М. Астряб, М. Василенко, В. Горленко, Я. Жданович, та ін. Найбільший внесок у розвиток української генеалогії зробили О. Лазаревський та В. Модзалевський. 2-га пол. 20 ст. – новий етап у розвитку наукової генеалогії. Вона перетворюється на спеціальну історичну дисципліну, залишаючи за собою функції утилітарної галузі знань. Пожвавленню генеалогічних досліджень сприяють національні та міжнародні обгрунтування вчених. Від 1952 раз на два роки збираються Міжнародні конгреси генеалогів та геральдистів для обговорення питань та аналізу стану й напрямків розвитку зазначених дисциплін. З цією метою утворено Міжнародну конфедерацію генеалогів та геральдистів (1971) та Міжнародну академію генеалогії (1998). Від 1951 у Німеччині видається «Генеалогічний довідник дворянства» («Genealogisches Handbuch des Adels»). Практично всі національні генеалогічні утворення мають часописи, газети, друкують бюлетені та збірники праць. На жаль, в Україні за часів СРСР розвиток генеалогії був насильницьки припинений. Генеалогія використовувалась як суто допоміжна дисципліна при вивченні переважно соціальної, економічної та політичної історії Київської Русі, Великого князівства Московського та Російської держави. Ці дослідження репрезентовані іменами О. Зиміна, В. Буганова, В. Яніна та ін. У той же час в еміграції були засновані генеалогічні видання («Рід та знамено» (1948), «Бюлетень УГГТ» (1963–71) та ін.) та генеалогічні установи (Інститут родознавства (Німеччина), Українське генеалогічне і геральдичне товариство) (УГГТ; США)), активно працювали вчені – М. Оглоблин, В. Сенютович-Бережний, Р. Климкевич та ін. Генеалогію Рюриковичів, Гедиміновичів та укр. шляхетських родів активно досліджували члени Геральдичного товариства у Львові (1906–39). За роки існування незалежної України генеалогічні дослідження значно пожвавилися: створено генеалогічні товариства (Секція генеалогії Українського геральдичного товариства (1994), Українське генеалогічне товариство (1995) та генеалогічні товариства в Запоріжжі, Білій Церкві, Донецьку, Горлівці та ін. містах України), відбуваються генеалогічні конференції (читання пам’яті В.Модзалевського; 1995, 1996, 1997), з’являються генеалогічні видання («Генеалогічні записки Українського геральдичного товариства», 1999, 2001; «Записки Українського генеалогічного товариства», 2000 та ін.), викладаються спецкурси у вищих навчальних закладах. Активно працюють у царині української генеалогії Я. Дашкевич, Н. Яковенко, В. Собчук та ін.

Сьогодні генеалогія – це повноправна галузь історичного знання, генеалогічні дослідження знову популярні і актуальні.

Тож, вивчайте історію, досліджуйте свій рід, відкривайте нове, знаходьте своїх рідних, дізнавайтесь правду, бо «ЧАС ЗНАТИ БІЛЬШЕ»!